Сарненська громада у скорботі: відійшов у вічність молодший сержант Олександр Папенко

 Для мами й тата Олександр був єдиним сином - найдорожчою людиною, їхньою радістю та опорою. Вони завжди знали, що можуть на нього покластися. Він не боявся роботи, не шукав легких шляхів, умів подбати про близьких і прийти на допомогу, коли це було потрібно. Батьки пишалися сином, але понад усе хотіли, щоб він був поруч, щоб повертався додому і щоб попереду в нього було довге життя.

 Молодший сержант Олександр Папенко народився 28 січня 1976 року в Києві. Закінчив школу № 69, професію механіка здобув у Васильківському технікумі. Згодом разом із сім’єю переїхав до Сарн, тут і проживав. Після строкової служби у зенітно-ракетних військах працював різноробочим. Був працьовитим і вправним, мав хист до різних справ, ніколи не шукав легких шляхів і не цурався важкої роботи.

 Військова служба стала важливою частиною життя Олександра. Ще в період проведення антитерористичної операції він захищав Україну на Донеччині у складі 44-ї окремої артилерійської бригади імені гетьмана Данила Апостола, де виконував бойові завдання.

З початком повномасштабного вторгнення у 2022 році Олександр добровільно продовжив захищати Батьківщину. Служив навідником мінометної батареї 88-го окремого батальйону морської піхоти. Разом із побратимами боронив Херсонщину, брав участь у звільненні її територій від російських окупантів.

 Олександра поважали за професійність, витримку, відповідальність і спокійний характер. Він умів діяти в непростих обставинах, знаходити рішення, підтримувати побратимів. Був людиною, якій довіряли і на яку могли розраховувати.

Чотири важкі поранення суттєво позначилися на здоров’ї Олександра, він міг залишитися вдома, зосередитися на лікуванні та відновленні, однак вирішив і надалі залишатися в строю.

Батьки тривожилися за сина знаючи, через яке пекло він пройшов. Та Олександр мав непохитну позицію: на всі вмовляння рідних незмінно відповідав: «Хто, як не я?».

 Після лікування Захисник знову повернувся до побратимів. Продовжив військову службу у 106-й окремій бригаді територіальної оборони на посаді радіотелефоніста 2-го мінометного взводу 2-го батальйону безпілотних систем.

 На жаль, наслідки пережитих поранень і важких випробувань далися взнаки. Олександр тяжко захворів. Попри зусилля лікарів, 29 жовтня 2026 року його життя обірвалося у військовому госпіталі міста Києва.

Стільки років він присвятив війську, стільки всього пережив, стільки разів долав біль і повертався до служби. А вдома на нього завжди чекали мама й тато. Чекали, хвилювалися, молилися за нього. І, мабуть, до останнього сподівалися, що ще матимуть змогу обійняти свого сина.

Найбільша втрата - для батьків, Ніни Миколаївни та Миколи Марковича. Разом із сином вони втратили частину свого життя, турботу, підтримку, надію. Жодні слова не здатні втамувати цей біль.

 Висловлюємо щирі співчуття рідним і близьким, друзям та бойовим побратимам Олександра. Розділяємо ваше горе та схиляємо голови у скорботі.

 Вічна пам’ять і шана Захиснику Олександру Папенку!